Михайло Старицький - Виклик

Ніч яка, господи, місячна, зоряна!                                                               

Ясно, хоч голки збирай,                                      

 Вийди, коханая, працею зморена,                          

 Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупі ми тут під калиною                                          

 І над панами я пан!                                                           

Глянь, моя рибонько,- хвилею срібною

Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,                                                  

Чи загадався, чи спить;                                                            

Он на стрункій та високій осичині                                  

Листя жагою тремтить.

Небо незміряне всипане зорями,-                             

Що то за божа краса!                                               

Перлами ясними он під тополями                             

 Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки                     

Вмочиш у срібну росу:                                                           

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки                                  

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:                      

Тепло - ні вітру, ні хмар...                                                     

Я пригорну тебе щиро до серденька,                                         

А воно гріє, як жар.

Ти не лякайся, щоб злоба підслухала                                   

Тиху розмову твою:                                                           

Нічка приспала всіх, соном окутала -                               

Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,-                              

 Нас не сполохає сміх...                                                           

Чи ж нам, окраденим долею нашою,                                                         

Й хвиля кохання - за гріх?