Микола Руденко - Океан

Увесь до дна повитий таїною, 

Неначе ковдру, скинувши туман, 

В ранковій млі постав переді мною 

Його величність красень Океан. 

Чужих світил черпнувши пеленою, 

Він б'є у небо, наче в барабан.

І що б про себе ми не говорили, 

Ударом хвиль він пиху розвінча. 

Мов із пращі, метає сірі брили. 

Все людство перед ним - як дитинча. 

Хіба не в нім світила сотворили 

Ту плоть, де сяє розуму свіча? 

Стрясалися у хмарах небовиди, 

Немов гриміла велетнів хода. 

Над храмами старої Атлантиди 

Ревіла в грозах здиблена вода. 

Століття прокидались, мов сновиди: 

Чому і як прийшла ота біда?.. 

Увесь до дна насичений промінням, 

Що входить в мудру глибочінь згори,

Він закликає споконвічним вмінням:

Приходь до мене, і живи, й твори.

Вростай у береги цупким корінням,

Плодами, ніби зорями, гори.

В людині він собі шукає брата,

Бо людство - це молодший океан.

А хто із нього вміє тільки брати,

Того чекає небуття туман.

Не звідає ні осуду, ні страти

Лиш той, хто творить чесно, без оман.