Андрій Малишко - Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала,
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, 
І засмучені очі хороші твої. 
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, 
І засмучені очі хороші, блакитні твої. 

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, 
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. 
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: 
І дитинство, й розлука, і вірна любов. 

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: 
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Дмитро Білоус - Слово

Споконвіку було Слово, 

й було Слово в Бога. 

Й було Богом святе Слово, - 

все постало з Нього.

Помагай же Слову, Боже, 

із пітьмою в герці, 

щоб жило, правдиве й гоже, 

у людському серці.

Микола Вороний - Легенда

Дівчину вродливу юнак покохав:

Дорожче від неї у світі не мав.

І клявся, божився, що любить її

Над сонце, над місяць, над зорі ясні.

«Тебе я кохаю. За тебе умру…

Віддам за кохання і неньку стару!»

Та мила його не боялась гріха:

Була, як гадюка, зрадлива, лиха.

Всміхнулась лукаво і каже йому:

«Не вірю, козаче, коханню твому».

«Як справді кохаєш, як вірний єси,

Мені серце неньки живе принеси».

Юнак мов стерявся: не їв і не спав,

Три дні і три ночі він десь пропадав.

І стався опівночі лютий злочин:

Мов кат, витяв серце у матері син…

І знову до милої, з серцем в руках,

Побіг, і саженний гонив його жах.

Ось-ось добігає, не чуючи ніг…

Та раптом спіткнувся і впав на поріг.

І серденько неньчине кров’ю стекло,

І ніжно від жалю воно прорекло…

Востаннє озвалось до сина в ту мить:

«Мій любий, ти впав… чи тебе не болить?»

Степан Руданський – Баба в церкві

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила,
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.

Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! – каже, - пошукаю
Святого Микити!»

Найшла баба і Микиту – 
Святий чорта ціпить!..
Баба їдну йому ставить,
Другу чорту ліпить…

Видять люди й розважають,
Щоби не ліпила.
!Що ти, бабо, - кажуть, - робиш?
Таж то вража сила!..»

Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде…

Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятелів мати»/

Маруся Чурай – Ой, не ходи, Грицю

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці!
Одна дівчина чорнобривая
Та я чарівниченька справедливая.

У неділю рано зілля копала,
А у понеділок переполоскала,
А у вівторок зілля варила,
А в середу рано Гриця отруїла.

Прийшов четвер – та Гриць умер,
Прийшла п’ятниця – поховали Гриця.
А в суботу рано мати дочку била:
«Нащо ти, дочко, Гриця отруїла?»

«Ой, мати, мати, жаль ваги не має,
Нехай же Гриць разом та двох не кохає!
Нехай він не буде ні їй, ні мені,
Нехай достанеться він сирій землі!»

«Оце тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била!
Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата –
Із чотирьох дощок дубовая хата!»

Григорій Савчук - Минає все. Чи може… не минає?

Минає все. Чи може… не минає?

І що було – із нами назавжди…

Та кожен це по своєму відчуває,

А як насправді – спробуй доведи.

Проходить сум і сміх також минає,

Спадає цвіт під вітром та дощем…

Але минуле пам'ять зберігає

Й за ним з роками усе більший щем.

Теперішнє й минуле йдуть напару

І їх ніхто не в силі розлучить.

Хоч перше нам жене турбот отару,

Та друге – відбирає все за мить.

А ще в природи є могутня сила – 

Це наше таємниче майбуття,

Яке невпинно мчить до нас на крилах.

І цих три сили – наше все життя.

Михайло Стельмах - Пісня про Марусю Чурай

Хто сказав, що тебе не було 

І пісні ці не ти написала ? 

Хто сказав, що Грицькове чоло 

Вже холодне не ти цілувала ? 

Це ж бо ти шепотіла вві сні... 

Ви на вірність удвох присягали. 

Хто сказав, що світанки ясні 

Ви над Ворсклою вдвох не стрічали? 

Ти не тільки була, ти і є... 

Папірці ж ті, як листя, що жовкне. 

Не забудеться ім 'я твоє, 

Поки пісні твої не замовкнуть. 

А вони не замовкнуть повік, 

Поки люди живуть на планеті, 

Поки пісня для нас ~ оберіг 

І історії линуть у леті. 

Промайнули літа золоті 

І пішли в далечінь невблаганну. 

І навіщо кохання в житті 

Залишило так глибоко рану? 

Час нестримно біжить і біжить,

І років промайнуло не мало…

Ви ж, панрве, що хочте кажіть,

А Маруся Чурай існувала.

Микола Сингаївський – Чорнобривці

Чорнобривців насіяла мати

у моїм світанковім краю.

Та й навчила веснянки співати

про квітучу надію свою.

Як на ті чорнобривці погляну,

бачу матір стареньку,

бачу руки твої, моя мамо,

твою ласку я чую, рідненька.

Я розлуки і зустрічі знаю.

Бачив я і в чужій стороні

чорнобривці із рідного краю,

що насіяла ти навесні.

Як на ті чорнобривці погляну,

бачу матір стареньку,

бачу руки твої, моя мамо,

твою ласку я чую, рідненька.

Прилітають до нашого поля

із далеких країв журавлі.

Розцвітають і квіти, і доля

на моїй українській землі.

Як на ті чорнобривці погляну,

бачу матір стареньку,

бачу руки твої, моя мамо,

твою ласку я чую, рідненька

Михайло Старицький - Виклик

Ніч яка, господи, місячна, зоряна!                                                               

Ясно, хоч голки збирай,                                      

 Вийди, коханая, працею зморена,                          

 Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупі ми тут під калиною                                          

 І над панами я пан!                                                           

Глянь, моя рибонько,- хвилею срібною

Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,                                                  

Чи загадався, чи спить;                                                            

Он на стрункій та високій осичині                                  

Листя жагою тремтить.

Небо незміряне всипане зорями,-                             

Що то за божа краса!                                               

Перлами ясними он під тополями                             

 Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки                     

Вмочиш у срібну росу:                                                           

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки                                  

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:                      

Тепло - ні вітру, ні хмар...                                                     

Я пригорну тебе щиро до серденька,                                         

А воно гріє, як жар.

Ти не лякайся, щоб злоба підслухала                                   

Тиху розмову твою:                                                           

Нічка приспала всіх, соном окутала -                               

Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,-                              

 Нас не сполохає сміх...                                                           

Чи ж нам, окраденим долею нашою,                                                         

Й хвиля кохання - за гріх?

Володимир Бровченко – Два хлопчики

             Два хлопчики в зелену пору року 

           До лісу вийшли,- вікових дібров. 

           Один із них прискалив миттю око 

           Й прикинув діловито: "Скільки дров?"

            

           А навкруги і щебетало, й квітло, 

           Як сто віків тому, так і тепер... 

           Не стримавсь другий хлопчик:

           "Скільки світла!" 

           Промовив і, схвильований, завмер.

            

           Два хлопчики... І ліс так пильно в вічі 

           Дививсь сусідам димокурних труб. 

           Він ще не знав, хто буде тут лісничим:

           Чи садівник життя, чи дроворуб...