“Ніколи!” - ви зрекли, тоді, як біля нас звучала
Шуберта мелодія велична.
“Ніколи!” - ви зрекли, тоді, як, попри вас,
з очиць світилася блакить меланхолічна.
“Ніколи!” - ствердили, і погляд ваш пригас,
Немов потьмарена медаль середньовічна.
Проте запоною шляхетність горда й вічна
Рум’янцем вам лице заслала водночас.
Одне лиш слово ви сказали, повні зваги.
Освідчуючись вам, я не звертав уваги
На вашу посмішку та риси чарівні.
Душа принадніша, ніж ваші очі сизі,
І, дивлячись у них, я шкодував, маркізо,
Що серце квіткою закрилось в ній.
Комментариев нет:
Отправить комментарий